Федор Єгоров - проживав на цьому первісно провулку та був розстріляний у 1919 році. Первісно «провулок Єгорова» знаходиться на правобережній частині міста в Крюкові в районі школи № 29 (колишня СШ № 6.) між вулицями Виноградною та Василя Сухомлинського, перетинає вулицю Республіканську. Документи про найменування провулку Єгорова не збереглися. Рішенням виконавчого комітету Кременчуцької міської ради депутатів трудящих № 335 від 03.06.1954 р. «О переименовании одноймённых улиц и переулков в г. Кременчуге и Крюкове» вказано: перейменувати провулок Єгорова в провулок Ушакова. (Архівний відділ виконавчого комітету Кременчуцької міської ради, ф. 136, оп. 1, справа № 781). Через деякий час до міськвиконкому надійшов лист від доньки Федора Михайловича Єгорова, яка розповіла, що в 1919 року її батька, як активного комуніста, розстріляли денікінці. А згодом крюків’яни назвали провулок, у якому він мешкав, іменем Єгорова. Донька звернулася з проханням залишити провулку ім’я її батька. Виконавчий комітет Кременчуцької міської ради депутатів трудящих приймає рішення № 322 від 21.05. 1955 р. «О переименовании переулка Ушакова в переулок Егорова». (Архівний відділ виконавчого комітету Кременчуцької міської ради, ф. 136, оп. 1, справа № 848). При зміні статусу провулка на вулицю в 1970-х роках вулиця зберегла прізвище Єгорова.
Харитина Пекарчук - перша українська жінка, яка отримала українську державну нагороду в ХХ ст., жетон ордена «Залізного хреста» № 1 і Хрест Симона Петлюри, засновниця сімферопольської «Просвіти». У 1917-му вона взялася за українізацію трьох полків російської армії, розташованих у Сімферополі, організувала там український хор та аматорський гурток, влаштовувала літературні вечори, разом із кримськими татарами видавала газету.
На початку 1918 року Харитина втекла від переслідувань російських більшовиків на Полтавщину, та згодом, уже навесні, її схопили у Кременчуці. Витерпіла чекістські катування, а навесні 1918 року після звільнення Кременчука від російських окупантів Армією Української Народної Республіки пішла на військову службу в полк імені Івана Богуна. Згодом очолила санітарний потяг загону «Запорозька Січ» Армії УНР. У бою з більшовиками героїня поранена в ногу, із денікінцями — у живіт. Увійшла у історію збройної боротьби за незалежність і як учасниця Першого зимового походу.
У Крюкові було дві вулиці за напрямом дороги: Херсонська і Катеринославська по яким ішли чумацькі валки. Зараз колишня Херсонська - це Приходька, а тепер буде відновлена історична назва трохи поряд
Тара́с Григо́рович Шевче́нко (25 лютого /9 березня 1814 — 26 лютого/10 березня 1861) - український поет, прозаїк, драматург, мислитель, живописець, гравер, етнограф, громадський діяч. Академік Імператорської академії мистецтв. Член Кирило-Мефодіївського братства, діяч українського національного руху. Літературна спадщина Шевченка вважається основою сучасної української літератури та багато в чому української літературної мови. Творчість Шевченка стала духовною основою формування сучасної української нації, джерелом національно-політичної свідомості, а сам поет — національним героєм і символом України. Наукове вивчення життя, творчості та діяльності Шевченка, а також його місця в історії Східної Європи та у світовому літературному процесі — предмет окремої науки шевченкознавства. У галузі літератури з 1961 року щорічно присвоюється Шевченківська премія (одна з найпрестижніших відзнак України) й пам'ятна медаль «За вірність заповітам Кобзаря» (найвища відзнака Українського фонду культури). На честь поета названо астероїд головного поясу 2427 Кобзар та кратер Шевченко на Меркурії, а також рідкісний мінерал тарасовіт. Вулиця отримала назву після революції 1917 року.
Назва покоління радянської та української національної інтелігенції з яскраво вираженою громадянською позицією, що ввійшло у культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику в СРСР в другій половині 1950-х — період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» (десталінізації та деякої лібералізації) і найповніше себе творчо виявило на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва).
Шістдесятники являли собою внутрішню моральну опозицію до радянського тоталітарного державного режиму, серед них були політичні в'язні та «в'язні совісті», дисиденти. Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості.
Основу руху шістдесятників склали письменники, художники, режисери, літературні критики, перекладачі, мистецтвознавці - І. Драч, М. Вінграновський, В. Дрозд, Гр. Тютюнник, Б. Олійник, В. Дончик, В. Симоненко, М. Холодний, Л. Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, А. Горська, В. Зарецький, Б. Чичибабін (уродженець Кременчука), І. Дзюба, Є. Сверстюк, Л. Танюк, С. Параджанов, Ю. Іллєнко, Р. Корогодський, Ю. Смирний, Г. Кочур, М. Лукаш та інші. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими.
Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції «розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця XIX — початку ХХ ст. Одним із тих, хто закладав фундамент шістдесятництва в Україні, став доцент факультету журналістики Матвій Шестопал, адже серед його учнів були В. Чорновіл, Б. Олійник, В. Симоненко, В. Крищенко, Б. Рогоза, М. Шудря, В.Мицик та багато інших патріотично налаштованих особистостей. Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам'яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п'єси, складали петиції на захист української культури.
Організовані у 1959-60 рр. Клуб творчої молоді «Сучасник» в Києві та в 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури.
Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народові. Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади.
Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах, і з кінця 1962 р. почався масований тиск на нонконформістську інтелігенцію. Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компроміс із владою, інші обрали шлях політичного дисидентства, відкритого протистояння тоталітарному режимові.
З 2022 року вулиця Декабристів носить назву "Вулиця Шістдесятників".
