Князь — голова роду, племені або союзу племен, що звичайно стояв на чолі військової дружини, а з розвитком феодалізму — вождь війська та правитель князівства. Спочатку це була виборна особа. З часом князівська влада почала переходити у спадок і зосереджуватися у певній родині — династії. У традиційній весільній обрядовості східних слов'ян «князем» і «княгинею» називали молодих на весіллі. З 2022 року провулок Олега Кошового називається «провулок Княжий» (Рішення Кременчуцької міської ради Кременчуцького району Полтавської області VIII скликання 14 жовтня 2022 року).
Князь Олег легендарний правитель Русі – величезної середньовічної держави з центром у Києві, історичної колиски сучасного українського народу. Його заслуги перед нащадками абсолютно незаперечні, оскільки князь Олег став першим правителем придніпровських земель, чиє існування документально підтверджено. На відміну від напівміфічних Кия, Щека, Хорива та сестри їх Либіді, а також загадкових Аскольда і Діра, про князя-конунга Олега (Хельга) відомо дуже багато: від періоду його правління до суті проведених ним реформ і результатів військових кампаній. За що ж варто пам'ятати і шанувати князя Олега? 1. Він створив могутню давньоруську державу, що розкинулася від берегів Балтики до дніпровських порогів. 2. Він зумів підкорити племінні союзи полян, древлян і сіверян, які жили на території сучасної України, що дало йому потужний ресурс для подальших завоювань. 3. Він зміг перемогти могутній Хозарський каганат, вирвавши східнослов'янські землі з залежності від нього, що дуже серйозно підірвало сили степової наддержави. Київ же після Олега перетворився з окраїнного містечка, розташованого на найзахіднішій околиці Хозарського каганату, на столицю нової слов'янської держави. 4. Він зумів завести певний порядок на всіх підконтрольних йому землях. Звичайно, все ґрунтувалося виключно на системі збирання данини, проте з цього починалися абсолютно всі державні утворення часів Середньовіччя. 5. Він переміг у війні з наймогутнішим противником того часу – Візантійською імперією.
3 січня 1918 Мала Рада, орган Української Центральної Ради, створений у квітні 1917 року, який діяв між її пленарними засіданнями, прийняла закон «Про народну армію», який регламентував основні засади створення української армії на основі народної міліції. Мала Рада мала здійснювати підготовчі та, до певної міри, законодавчі функції між сесіями УЦР. На засіданнях Малої Ради обговорювали і готували проєкти рішень всіх найважливіших поточних політичних, економічних і військових питань, які пізніше затверджували на сесії УЦР. Щомісяця скликала сесії Центральної Ради, в разі потреби — надзвичайні. В липні 1917 року в Малу Раду входили 40 представників від політичних фракцій УЦР, Президії Центральної Ради і Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів та 18 членів від національних меншин.
У 1918 році на підступах до Києва розгорнулися запеклі бої з наступаючими більшовицькими військами під командуванням М. Муравйова, які рвалися до міста. Столицю України обороняли Гайдамацький Кіш Слобідської України, Курінь Січових Стрільців, Помічний Студентський Курінь, курінь Вільного Козацтва, полк ім. кошового Костя Гордієнка, Окремий Чорноморський Курінь, Залізничний Курінь, Автопанцирний дивізіон та інші невеликі військові загони. Залишивши Київ, всі українські частини, крім Гайдамацького Коша, в районі містечка Ігнатівці були об'єднані в Окремий Запорізький загін під командуванням генерала К. Присовського, чим було покладено початок формуванню регулярної армії.
В одному з цих загонів почав свою військову службу у 1918 році, будучи ще студентом історико-філологічного факультету Київського університету імені Св. Володимира, Миколаєнко Леонід Іванович, уродженець Кременчука (1899 р.). Найбільшу небезпеку становив лівобережний фронт, де з початку грудня 1918 наступали війська під командуванням В. Антонова-Овсієнка. 5 лютого 1919 частини Армії УНР після триденних боїв залишили Київ. В березні-квітні 1919 року Наддніпрянська Армія, ведучи важкі оборонні бої, відступила спочатку на Правобережну Україну, а на початку травня — на Волинь і Поділля. У 1919 року залишив свою військову службу сотник
Л.І. Миколаєнко. В тому ж 1919 році він вступив до Українського вільного педагогічного інституту ім. Михайла Драгоманова у м. Прага., де згодом викладав філософію. Достеменно невідома дата і місце його смерті. Непрямі дані свідчать, що це відбулося після 09.10.1924 року.
З 2022 року провулок Макаренка перейменований і називається "Провулок Леоніда Миколаєнка".
Микола Миколайович Миклуха-Маклай (17.07.1846-14.04.1888) був підданим Російської імперії, однак більшу частину життя прожив поза її межами, подорожуючи і досліджуючи народи Південно-Східної Азії, Австралії та Океанії. З Україною ж його пов’язує генетика – козацьке коріння по батьківській лінії
Під час навчання на фізико-математичному факультеті Миклуха-Маклай брав участь у студентських сходках, за що його виключили з університету. На кошти, зібрані студентським земляцтвом, йому вдалося виїхати до Німеччини, де Микола вивчав філософію, медицину, цікавився анатомією тварин і, як асистент зоолога Е. Геккеля, був учасником експедиції до Іспанії, Марокко та Канарських островів.
Дослідник захоплювався географією, антропологією, етнографією. Найбагатшою в пізнавальному сенсі була мандрівка до Нової Гвінеї. Потім були подорожі до Індонезії, на Філіппіни, деякі малі острови Океанії. Свої дослідження Маклай викладав у наукових працях, кількість яких сягала 160. На жаль, більша частина архіву дослідника загинула під час пожежі.
Наукові праці Миклухи-Маклая започаткували антирасову політику в світі. Учений склав перший проєкт загальної Декларації прав людини і висловив ідею створення структур, подібних до сучасної Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки й культури. ЮНЕСКО в 1996 році назвала Миколу Миколайовича Миклуху-Маклая "Людиною світу". А 2011 рік був оголошений Роком Миклухи-Маклая в Україні.
З 2022 року провулок Інтернаціональний носить назву " Провулок Миклухи - Маклая".
Олена Теліга - видатна українська поетеса та діячка Організації українських націоналістів. Навчалася в Жіночій гімназії Дучинської, де поряд з російською, німецькою та французькою починає вчити українську мову. У 1922 році закінчила історико-філологічне відділення Українського педінституту в Празі. Продовжує вивчати українську мову, беручи уроки в бандуриста з Кубані Михайла Теліги, який стане її чоловіком. У Чехії відбувається її становлення як поетки, публіциста-літературознавця. І – як українки. 1929 році Олена з Михайлом переїздять до Варшави. У грудні 1939 року вступає в Організацію українських націоналістів, працює в культурній референтурі ОУН, готує тексти листівок і відозв, які відправляли в Україну. У 1941 року переїздить до Києва, де очолює Спілку українських письменників, редколегію літературного додатку під назвою «Літаври» до газети «Українське слово». Утім, такий стан речей не влаштовував німецьких нацистів. 12 грудня ті арештували редакцію «Українського слова», а «Літаври» заборонили. У київському гестапо Олена Теліга перебувала у камері № 34. Тоді ж відбулася зустріч із сестрою Лесі Українки, з якою обмовилася кількома фразами. На сірому ґестапівському мурі залишила свій останній автограф: угорі намальовано тризуб і напис — «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга». 21 лютого1942 року українську письменницю-патріотку разом з чоловіком нацисти розстріляли в Бабиному Яру.
