Олекса́ндр Іва́нович Біла́ш (6 березня 1931, Градизьк - 6 травня 2003, Київ) — український композитор жанрів класичної та популярної музики, Народний артист СРСР, Герой України, Лауреат Шевченківської премії, один із фундаторів Українського фонду культури. Рік навчався в Київській музичній вечірній школі, де музику викладали брати Георгій і Платон Майбороди. Закінчив Житомирсе музичне училище ім. В. С. Косенка, закінчив Київську консерваторію (нині Національна музична академія України імені П. І. Чайковського) по класу композиції. Автор 9-ти поетичних збірок, в тому числі «Мелодія» (1977), «Мамине крило» (1999), «Шурась» (2001). Голова правління Київської організації Спілки композиторів України, — заступник голови правління Спілки композиторів Української РСР. Помер 6 травня 2003 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі. З лютого 2022 року вулиця Дем'яна Бєдного перейменована на вулицю Олександра Білаша.
Олекса́ндр Петро́вич Довже́нко (29 серпня (10 вересня) 1894 - 25 листопада 1956) — український письменник, кінорежисер, кінодраматург, художник, класик світового кінематографа. Предки Олександра Довженка були чумаками з Полтавщини. Один із основоположників української кінематографії. Для його творчості характерні широта світобачення, самобутність драматургічної та режисерської манери, поетичність, емоційність. Як режисер використовував відкриття і новації у галузі монтажу. Режисер культових кінострічок «Україна в огні», «Земля», «Звенигора», «Арсенал». Утвердив у літературі жанр кіноповісті. Заслужений діяч мистецтв УРСР (1940), народний артист РРФСР (1950). Лауреат Ленінської (1959, посмертно) та двох Сталінських премій (1941, 1949), кавалер Ордена Леніна (1935). У 1958 на міжнародному кінофестивалі у м. Брюсселі фільм Олександра Довженка «Земля» визнано одним з 12 найкращих фільмів усіх часів і народів. 09.08.1994 ім’ям Довженка названо астероїд 4520. У 1995 встановлено Державну премію України імені О. П. Довженка. 5 липня 2004 року Національний банк України ввів у обіг ювілейну монету номіналом 2 гривні, присвячену 110-річчю від дня народження Довженка. До 120-річчя від дня народження Довженка, 22 серпня 2014 року, була введена в обіг срібна ювілейна монета «За творами О. П. Довженка» номіналом 20 гривень. У листопаді 2006 року указом Президента України започатковано програму вшанування пам'яті Олександра Довженка.
Олекса́ндр Аро́нович Пече́рський ( 1909 — 1990) — офіцер Радянської армії, керівник повстання у концтаборі «Собібор». Це було єдине вдале повстання в концентраційному таборі в часи Другої світової війни. На війні з 22 червня 1941 р. У жовтні 1941 року потрапляє в оточення під Вязьмою; пораненим був захоплений у полон. У вересні 1943 в складі групи полонених-євреїв відправлений у табір знищення Собібор. 14 жовтня 1943 в'язні табору підняли повстання. Згідно із задумом Печерського, бранці мали таємно, поодинці перебити охорону, потім заволодіти зброєю та ліквідувати охорону. План було здійснено частково. Охорона відкрила вогонь по повсталих і змусила їх прориватися з табору через мінні поля. З приблизно 550 ув'язнених вирвалося до чотирьохсот, половина з них загинули на мінних полях, до 80 загинули при втечі, 170 пізніше спіймані нацистами в ході широкомасштабного прочісування. Всі бранці, котрі залишилися в таборі чи були спіймані при прочісуванні, були вбиті; до кінця війни в живих було 53 учасники повстання. Нацисти після такої ганьби - масової втечі полонених - зрівняли Собібор із землею і на його місці насадили городи. О. Печерський привів до партизанського загону тільки 8 з учасників повстання. Після влиття партизанського загону в лави Радянської армії СМЕРШ відправляє Олександра в штурмовий стрілецький батальйон - аналог штрафбату. Командир батальйону майор Андреєв був приголомшений оповіддю Печерського про Собібор настільки, що, незважаючи на заборону полишати територію штрафбату, дозволив йому поїхати до Москви в «Комісію по розслідуванню злодіянь німецько-фашистських загарбників та їх посібників». Капітан Печерський був поранений у 1963 року виступав свідком звинувачення на процесі одинадцяти охоронців табору Собібор. Історія знищення табору Собібор стала частиною звинувачень на Нюрнберзькому процесі. Міжнародний трибунал мав бажання вислухати покази Печерського як свідка, однак до Німеччини його як колишнього військовополоненого не випустили.
Олександр Васильович Поросюк (29.09.1977, м. Кременчук – 27.04.2015, м. Волноваха Донецької обл.). Старший солдат 72-ї окремої механізованої бригади. Закінчив гімназію № 5 ім. Т.Г. Шевченка, СПТУ-29 (1995), Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, де отримав базову вищу освіту за напрямком підготовки «Психологія» (2008), у 2014 році закінчив Приватне акціонерне товариство «Вищий навчальний заклад «Міжрегіональна Академія управління персоналом» і отримав повну вищу освіту за спеціальністю «Психологія». Військова служба: строкова 15.11.1995 – 20.06.1997 - старший повар; служба за контрактом, в/ч 1175 02.04.1999 – 26.12.2000 – старший кухар. Працював соціальним працівником у Центрі соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Служити в АТО пішов добровольцем за частковою мобілізацією 10 березня 2015 р., хоча міг не йти воювати, оскільки вдівець Олександр сам виховував 14-літню доньку. Прослужив усього півтори місяця, загинув під мінометним обстрілом поблизу міста Волноваха. Похований 30 квітня 2015 р. на Свіштовському кладовищі на алеї Героїв АТО. Нагороджений відзнакою «За вірність народу України» І ступеня (посмертно). 1 вересня 2015 р. біля головного входу гімназії № 5 відкрита меморіальна дошка колишнім випускникам О.Поросюку, В.Пугачову та С. Душі.
Олексій Вікторович Древаль (26.10.1984, м. Кременчук – 29.08.2014, м. Іловайськ Донецької обл.). Старший солдат, стрілець, старший навідник в/ч ПП В 2830, 93-ї окремої механізованої бригади. Закінчив загальноосвітню школу № 25, ВПУ-7, потім строкова служба. В АТО пішов добровольцем, служив за контрактом з 31.07.2014 у 93-й окремій механізованій бригаді. 29 серпня 2014 р. під час виходу з Іловайського «котла» т. зв. «зеленим коридором» на дорозі в районі с. Новокатеринівка, під час бою, при обстрілі з мінометів і бронетехніки був поранений – пробита стегнова артерія. Друзі Олексія виносили його і самі потрапили під обстріл. Поранений О.Древаль стік кров’ю. 2 вересня 2014 р. тіло О.Древаля разом з тілами 87 інших загиблих було перевезене до запорізького моргу. Був упізнаний бойовими товаришами та рідними. Олексія Древаля поховали 6 вересня 2014 року на кладовищі в районі вулиці, яка тепер носить його ім'я. Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). відзнакою «За вірність народу України» І ступеня (посмертно). У січні 2015 р. на фасаді будівлі колегіуму № 25 біля головного входу була встановлена меморіальна дошка випускнику О.Древалю. На «Стіні Пам’яті» вищого професійного училища № 7 23.06.2015 р. відкрита меморіальна дошка О.Древалю та Д.Назаренку.
