Оле́на Пчі́лка, справжнє ім’я О́льга Петрі́вна Ко́сач, у дівоцтві Драгома́нова (1849 — 1930) - українська письменниця, меценатка, перекладачка, етнограф, фольклорист, публіцист, учасниця національно-визвольного та феміністичного рухів, член-кореспондент Всеукраїнської академії наук (1925). Мати поетеси Лесі Українки, сестра професора Михайла Драгоманова. Брала діяльну участь в українському жіночому русі, в 1887 році разом з Наталією Кобринською видала у Львові феміністичний альманах «Перший вінок». У 1903 року на відкритті пам'ятника Іванові Котляревському у Полтаві Олена Пчілка виступає українською мовою, порушуючи встановлену царською владою категоричну заборону. Видавала журнал «Рідний Край» з додатком «Молода Україна» та «Газету Гадяцького земства».
Оле́сь Тере́нтійович Гонча́р (ім'я при народженні — Біличенко Олександр Терентійович; 1918 —1995) — український та радянський письменник, прозаїк, літературний критик, політик, громадський діяч. Перший лауреат республіканської премії ім. Шевченка, голова Спілки письменників України, академік НАН України, Герой Соціалістичної Праці, депутат Верховної Ради СРСР 6—11-го скликань. Герой України (2005, посмертно). Твори Гончара перекладені на 67 мов, а Біографічний центр у Кембриджі (Велика Британія) визнав Гончара "Всесвітнім інтелектуалом 1992–1993 років".
О́льга Юліа́нівна Кобиля́нська (27 листопада 1863 — 21 березня 1942) — українська модерністська письменниця, рання учасниця жіночого руху на Буковині, приятелька Лесі Українки. Активно займалася фемінізмом. Знаходячись у 1894 році біля витоків створення «Товариства руських жінок на Буковині», Кобилянська обґрунтувала мету цього руху в брошурі «Дещо про ідею жіночого руху». Зображення життя села, його соціально-психологічних і морально-етичних проблем — друга провідна лінія творчості Кобилянської. Автор повістей і романів "Людина", "Царівна", "Ніоба","В неділю рано зілля копала", "Апостол черні" та ін., багатьох новел і оповідань, серед яких "Impromtu phantasie", "Банк рустикальний", "Аристократка", "Valse melancolique", "Некультурна". Визначним досягненням української літератури є її повість "Земля". У 1941 році письменниця не змогла евакуюватися з Чернівців. Румунський уряд збирався судити письменницю військовим судом, але цьому завадила смерть О.Кобилянської. Румунська влада заборонила громадськості провести в останню путь письменницю, тому на похороні були лише її рідні й близькі.
Павло́ Плато́нович Чуби́нський ( 1839 — 1884) — український етнолог, фольклорист, поет, громадський діяч. Автор слів гімну України. У студентські роки брав участь у діяльності петербурзької української громади. Був автором журналу «Основа», де познайомився з Тарасом Шевченком. 1862 року в Києві кілька гуртків об'єдналися в Громаду, серед перших членів якої були Павло Чубинський, кременчужанин Павло Житецький, Тадей Рильський тощо. Проти Громади невдовзі було заведено кримінальну справу. «За вредное влияние на умы простолюдинов» Чубинський був висланий на проживання в Архангельську губернію. Там він очолював експедицію з вивчення Печорського краю і Заполярного Уралу. За його ініціативою була відправлена експедиція на Нову Землю (тому українські полярники, які відправляються на зимівлю в Антарктиду, покладають квіти до пам'ятної дошки Чубинського на будинку гімназії, де він навчався). У 1869 р. отримав дозвіл про повернення до України, у тому ж році перебирається в Петербург, стає дійсним членом Географічного товариства та у травні 1870 року очолює етнографічно-статистичну експедицію в Південно-Західному краї. Був секретарем і заступником голови Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. В Емському указі 1876 р., скерованому проти української мови та українофілів, вказувалося на необхідність вислання М. Драгоманова і П. Чубинського як небезпечних агітаторів. У 1876 р. Чубинського було вислано з Києва із забороною проживати в малоросійських і столичних губерніях.
Петро Іванович Калнишевський (1690–1803) – визначний український державний, культурний та релігійний діяч, кошовий отаман Війська Запорозького Низового (1762, 1765–1775). Кавалер ордена Андрія Первозванного. У 1762 р. обраний кошовим отаманом. Петро Калнишевський виконував дипломатичні місії і брав участь у переговорах з представниками Османської імперії і Кримського ханства, неодноразово їздив з депутаціями до Петербурга, обстоював військові та адміністративно-територіальні права Запорожжя. Дбав про поширення хліборобства та торгівлі у запорозьких степах. У квітні 1775 року російський уряд прийняв рішення щодо ліквідації Запорозької Січі. Військо обступило Січ, скориставшись тим, що Військо Запорозьке ще було на турецькому фронті. Разом із старшиною Калнишевський був заарештований і довічно засланий до Соловецького монастиря. Останній кошовий отаман запорозьких козаків провів чверть століття в нелюдських умовах, він був по суті живцем замурований у кам’яному мішку. Лише тричі на рік – на Пасху, Преображення та Різдво – його виводили з келії.
Указом нового імператора Росії Олександра Павловича від 2 квітня 1801 року він був помилуваний за загальною амністією й отримав право на вільний вибір місця проживання. За своїми літами (йому йшов 111 рік) і станом здоров'я (втратив зір) залишився ченцем у монастирі, де й помер на 113 році життя. Похований Петро Калнишевський на головному подвір'ї Соловецького монастиря перед Преображенським собором. Могила не збереглася, але на паперті Спасо-Преображенського собору Соловецького монастиря збережено могильну плиту.
