Богдан Сильвестрович Ступка – актор, народився 27 серпня 1941 року в селищі Куликов Львівської області. У
У 1961 році Ступка закінчив драматичну студію при Львівському театрі ім. М.К. Заньковецької, потім навчався на філологічному факультеті Львівського державного університету ім. Івана Франка і закінчив театрознавчий факультет Київського театрального інституту ім. І.К. Карпенка-Карого за фахом «театрознавство».
У 1961-1978 роках Ступка - акторо Львівського українського театру драми ім. М.К. Заньковецької.
У 1978 році зарахований до Київського академічного українського драматичного театру ім. Івана Франка.
З 1970 року актор знімався в кіно. Його дебютом в кінематографі є фільм «Білий птах з чорною ознакою». За свою багаторічну телекар'єру Ступка знявся більш ніж в 150 фільмах, Окремим прошарком ролей Ступки стали відомі історичні постаті: українські гетьмани Брюховецький, Мазепа, Богдан Хмельницький, письменник Остап Вишня, політичний діяч Олександр Керенський та навіть Чингісхан. У 1999-2001 роках він очолював Міністерство культури і мистецтв України. З 2001 року і до останніх днів він був художнім керівником Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка в Києві. Також був художнім керівником акторського курсу в КНУТКіТ ім. І. К. Карпенка-Карого (2006-2010), з 2009 року – президентом Київського міжнародного кінофестивалю.
Академік Академії мистецтв України, член Спілки театральних діячів і Спілки кінематографістів України, Член Європейської кіноакадемії, Народний артист СРСР, Народний і Заслужений артист України, лауреат Державних премій СРСР і України , премій імені К.С. Станіславського, ім. Сіді Таль, імені А.М. Бучми, імені І.П. Котляревського, премій «Золотий орел», «Тріумф», «Ніка», «Золотий Овен», «Кришталева Турандот», «Святий Георгій» ММКФ та інших міжнародних кінофестивалів — Богдан Ступка нагороджений орденами Пошани, Дружби, Заслуг перед Республікою Польща, князя Ярослава Мудрого IV і V ступеня, Золотою медаллю Академії мистецтв України. Він повний кавалер орденів України «За заслуги», Герой України з врученням ордена Держави, Почесний громадянин Києва. Помер 22 липня 2012 року. З 2022 року провулок Краснопрудний називається «Провулок Богдана Ступки».
Брати Майбороди. Старший Георгій Майборода – автор опер “Тарас Шевченко”, “Ярослав Мудрий”, вокально-симфонічної поеми ”Запорожці”. Молодший Платон Майборода – автор пісень “Київський вальс”, “Пісня про рушник”, “Ми підемо, де трави похилі”, “Пісня про вчительку” та інші. Народилися брати в один день із різницею у п’ять років на хуторі Пелехівщина Кременчуцького повіту Полтавської губернії (тепер село Глобинського району, Полтавської області). Георгій Іларіонович Майборода народився 18 листопада (1 грудня) 1913 року. У 1932 році закінчив Кременчуцький індустріальний технікум, про що свідчить меморіальна дошка на будівлі ПТУ-26. В 1936 році закінчив Київське музичне училище, в 1941 році — Київську консерваторію по класу композиції у Л. М. Ревуцького. Платон Іларіонович Майборода народився 1 грудня 1918 року. У 1939–1941 рр. навчався в Київській консерваторії. У 1941 році брати Майбороди стали на захист Вітчизни. Протягом 1947-1950 рр. Платон Іларіонович працював викладачем консерваторії, викладав у Київському музичному училищі ім. Глієра та вечірній музичній школі для молоді, співпрацював із Київською кіностудією ім. О. Довженка, писав музику до численних кінофільмів. У 1961 р. Став першим лауреатом Шевченківської премії композиторів став Платон Майборода.
Георгій Майборода в 1962–1967 рр. був секретарем, заступником голови Спілки композиторів УРСР, у 1967–1968 рр. головою правління Спілки композиторів УРСР. Обирався депутатом Верховної Ради УРСР 7–9 скликань (1967–1980 роки). Музична творчість двох братів стала цілою епохою становлення і розвитку українського мистецтва.
З 2022 року провулок Дмитра Шостаковича називається «Провулок Братів Майбородів».
Віктор Михайлович Федорченко - (1935-2006), акушер-гінеколог. З 1971 року – головний лікар міського пологового будинку, головний акушер-гінеколог міста. За час роботи ним впроваджено понад 40 нових методик лікування та методів дослідження хворих. Особисто провів понад 14000 операцій. Автор 18 наукових статей. Почесний громадянин міста. Заслужений лікар України (1996). Після закінчення Донецького державного медичного інституту працював у місті Єнакієве Донецької області. До Кременчука переїхав у 1967 році. У 1971 році призначений головним лікарем міського пологового будинку. Пропрацював на цій посаді 26 років. Головний акушер-гінеколог міста. У вересні 1997 року сесія Кременчуцької міської ради присвоїла йому звання Почесного громадянина Кременчука — «За особистий вклад у справу охорони материнства та дитинства в місті, та розвиток акушерсько-гінекологічної служби». З 2022 року провулок Чернишевського має назву «провулок Віктора Федорченка» (Рішення Кременчуцької міської ради Кременчуцького району Полтавської області VIII скликання 16 грудня 2022 року).
Дончик Віталій (1932, Кременчук, Полтавська область - 2017, Київ) - літературознавець, літературний критик, публіцист, історик української літератури, громадський і політичний діяч, академік НАН України, знакова постать в українському літературознавстві, спрямованому на утвердження націоцентричних засад філологічної науки. З грудня 2022 року провулок Юрія Таптунова перейменована в провулок Віталія Дончика.
Український політик, громадський діяч, публіцист, літературний критик, діяч руху опору проти зросійщення та національної дискримінації українського народу, політичний в'язень СРСР.
Від часу створення (8-10 вересня 1989 року) Народного Руху України (НРУ) - член Руху та його Великої Ради, з березня 1992 - співголова, а з грудня 1992 року - голова НРУ. Ініціатор проголошення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року та Акту проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 року.
Започаткував в Україні національно-визвольний рух шістдесятників разом з І. Світличним, І. Дзюбою, Є. Сверстюком, В. Стусом, Ігорем та Іриною Калинець, А. Горською, М. Плахотнюком, Л. Танюком, Г. Севрук та ін.
В'ячеслав Чорновіл був одним з найяскравіших організаторів та активістів цього руху, що в 1960-1970-ті роки протистояв тоталітарному режимові, виступав за відродження України, її мови, культури, духовності, державного суверенітету.
Брав активну участь у діяльності Київського клубу творчої молоді (КТМ).Засновник та головний редактор підпільного українського часопису «Український вісник». Член Української Гельсінської групи. Один з ініціаторів створення Української Гельсінської спілки. Кілька разів ув'язнений за «антирадянську агітацію та пропаганду» (1967–1969, 1972–1979, 1980–1988). Перебував у мордовських таборах суворого режиму та на засланні. Сумарно провів у неволі 17 років.
У 1990-1992 рр. — голова Львівської обласної ради. Народний депутат України з березня 1990 р. З 1995 року був членом української делегації в ПАРЄ. Кандидат у Президенти України на виборах 1991 р. (2 місце, 7 420 727 голосів або 23,27 %). Після обрання 1 грудня 1991 року Президента України відбулося реформування місцевих органів влади — з 5 березня 1992 року обласні голови трансформувалися в представників Президента України в областях, склавши мандат депутата. В’ячеслав Чорновіл вважав недопустимим ставати чиновником на послугах у свого політичного опонента, й 13 березня повідомив про відставку з голови Львівської обласної ради, повністю зосередившись на роботі у Верховній Раді й Народному Русі України.
14 жовтня 1991 року на Великій козацькій раді В’ячеслава Чорновола обрано Гетьманом українського козацтва. 21 червня 1992 року він скликає Переяславську раду, де розриває Переяславську угоду з Росією 1654 р. Загинув 25 березня 1999 року за нез'ясованих обставин в автокатастрофі на шосе під Борисполем. Похований у Києві на Байковому кладовищі на центральній алеї.
Герой України (2000, посмертно), кавалер ордена князя Ярослава Мудрого V ступеня, лауреат Міжнародної журналістської премії імені Ніколаса Томаліна (1975) та Національної премії імені Тараса Шевченка (1997).
З 2022 року вулиця та провулок Маршала Говорова називаються іменем В'ячеслава Чорновола.
