Антон Сергійович Кирилов (12.12.1994, с. Піщане Кременчуцького району – 29.08.2014, с. Многопілля, Амвросіївський р-н Донецької обл.). Солдат, старший стрілець 93 окремої механізованої бригади. Закінчив Кременчуцьку ЗОШ № 31 та Вище професійне училище № 7 за спеціальністю «Наладчик станків з програмним управлінням». Працював на Крюківському вагонобудівному заводі. 27 березня 2014 прийняв присягу і підписав контракт з 93-ю окремою механізованою бригадою (Дніпропетровськ). У зоні АТО був двічі. У липні 2014 був на кордоні Луганської області з Росією. З 19 серпня 2014 у складі зведеної роти 93-ї ОМБр був у Іловайську в екіпажі БМП-369. 25 серпня екіпаж БМП прийняв бій під Іловайськом, прикривав саперів. Із завданням впорався. В останній раз виходив на зв'язок 27 серпня 2014 р. Тривалий час Антон Кирилов був у списках тих, хто пропав без вісті або потрапив у полон. А, як виявилося, вже 3-го вересня 2014 р. тіло Кирилова А.С., разом з тілами 96 інших загиблих в Іловайському «котлі», було перевезене до Дніпропетровського моргу. 16.10.2014 був похований на Краснопільському кладовищі м. Дніпропетровська як невпізнаний. В 2015 році ідентифікований за тестами ДНК.
Перепохований Антон 29 квітня 2015 року на Свіштовському кладовищі, на алеї Героїв АТО. Нагороджений відзнакою «За вірність народу України» І ступеня (посмертно). 28 вересня 2015 р. меморіальна дошка випускникам Антону Кирилову та Володимиру Шульзі була відкрита на Стіні Пам’яті вищого професійного училища № 7.
24 жовтня 2015 року на фасаді ЗОШ № 31 була відкрита меморіальна дошка випускникам Кирилову А.С. та Борищаку О.А..
Артем В’ячеславович Носенко (28.10.1991, м. Світловодськ Кіровоградської обл. – 15.12.2015, м. Павлопіль Донецької обл.); старший солдат, розвідник глибинної розвідки 131 окремого розвідувального батальйону, в/ч 1109. Позивний «Шустрий». Закінчив Кременчуцьку ЗОШ № 10 у 2009 р. Протягом 2009-2014 рр. навчався у Кременчуцькому національному університеті ім. Михайла Остроградського. 13 лютого 2015 р. був призваний за контрактом до Збройних Сил України у батальйон ПСМОП (батальйон патрульної служби поліції особливого призначення) «Полтава», потім підписав контракт з Маріупольським військкоматом. За спогадами бойових товаришів, ніколи не ховався за чиюсь спину. Був дуже жвавим, тому і отримав позивний «Шустрий». 15 грудня 2015 року при виконанні бойового завдання розвідувальна група, у складі якої був і Артем Носенко, в районі населених пунктів Павлопіль і Піщевик потрапила під обстріл снайперської засади. Похований на Свіштовському кладовищі м. Кременчука 18.12.2015 у секторі Героїв АТО. 11 жовтня 2016 року на фасаді ЗОШ № 10 з поглибленим вивченням англійської мови була відкрита меморіальна дошка Артему Носенку.
Петро Сергеєв (1928-2015) - архітектор, що відбудовував Кременчук з руїн Другої світової війни. Його проєкти – міський музей, будівля КрНУ, Готель «Кремінь», зпроєктував і реалізував забудови 101 та 134 кварталів, міський перинатальний центр, забудова вулиці Київської, УКРТЕЛЕКОМ, басейн «Нептун», фасад прокуратури міста, виконав барельєф ПК «Нафтохімік». Звернення від доньки архітектора, щодо увічнення пам’яті її батька.
Богдан Васильович Гавеля (05.09.1974, м. Кременчук - 04.02.2015, с. Широкине Новоазовського р-ну Донецької обл.). Сержант, гранатометник аеромобільного взводу 79-ї окремої аеромобільної бригади. Закінчив Кременчуцьку школу № 31 у 1991 році. Строкову службу проходив у військах зв’язку. Богдан Васильович Гавеля довгий час займався правозахисною діяльністю в Кременчуці в «Міжнародній організації захисту прав людини». Пішов у АТО добровольцем. 4 лютого 2015 року командування послало в село Широкине під Маріуполем ударно-розвідувальну групу з 30 чоловік. На розвідку командир викликав добровольців і поїхав разом з ними. Всього виїхало три БТР і джип з чотирма бійцями. Богдан їхав у джипі за кулеметом. ВШирокиному була засідка: терористи підбили джип (стріляли або з гранатомета, або з ПТУР - протитанкової керованої ракети). Об 11.00 загинули два бійці – кременчужанин Богдан і киянин Олександр, ще двоє були поранені. Джип після пострілу розвернуло. Але поранений водій протягнув автомобіль ще 400 метрів, поки не втратив свідомість. Відразу після атаки місце, де поцілили в джип, було накрите залпами міномета. Поховали Богдана 8 лютого 2015 на Свіштовському кладовищі (сектор № 1-а). Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно), відзнакою «За вірність народу України» І ступеня (посмертно). 24 жовтня 2015 року біля головного входу ЗОШ № 31 була відкрита меморіальна дошка Гавелі Б.В. та Гудзенку Ю.О.
Бори́с Олексі́йович Чичиба́бін, за паспортом Полушин (1923 —1994) — радянський поет українського походження, лауреат Державної премії СРСР (1990). Уродженець Кременчука. У листопаді 1942 р. Бориса Полушина призвали в армію, де він служив солдатом 35-го запасного стрілецького полку в Грузинській РСР. На початку 1943 р. Борис Олексійович вступив у школу авіафахівців в місті Гомборі. З липня 1943 року до самої Перемоги служив механіком з авіаприладів у різних частинах Закавказького військового округу. Кілька місяців після Перемоги обіймав таку саму посаду в Чугуївському авіаучилищі, потім демобілізувався через хворобу.
Вирішив продовжувати навчання в Харківському університеті, за найближчою йому спеціальністю філолога. Після першого курсу готувався складати іспити відразу за два роки, але йому не судилося здобути вищу освіту. У червні 1946 р. Чичибабіна було заарештовано і засуджено за антирадянську агітацію. Причиною арешту були вірші. Після ув'язнення повернувся до Харкова, працював на різних роботах. У 1958 р. з'являється перша публікація в московському журналі «Знамя» (під прізвищем Полушин). На початку 60-х років поет довгий час живе в Москві на квартирі Юлія Даніеля та Лариси Богораз, виступає в літературному об'єднанні «Магістраль». У 1962 році його вірші публікуються в часописі «Новий мір», харківських і київських виданнях. Серед знайомих Чичибабіна цього періоду — С. Маршак, І. Еренбург, В. Шкловський. У 1966 році його прийняли у члени Спілки письменників, звідки виключають у 1973 р. На долю Чичибабіна випали довгі роки замовчування, які тривали до початку перебудови. У 1987 році поета поновлюють у Спілці письменників. На початку 1989-го по ЦТ показують документальний фільм «Про Бориса Чичибабіна». У тому самому році фірма «Мелодія» випустила платівку «Дзвін» із записами виступів поета. У 1990 р. за видану за свій рахунок книжку «Дзвін» Чичибабіна було удостоєно Державної премії СРСР. Поет бере участь у роботі товариства « Меморіал», дає інтерв'ю, здійснює поїздки в Італію, в Ізраїль. Але прийняти результати перебудови Чичибабіну, як і більшості народу, виявилося психологічно непросто. Ідеали рівності і братерства, які зрадила радянська влада, але яким залишався вірним він, поет і громадянин Борис Чичибабін, у нього на очах зневажалися новими можновладцями. Крім того, він не зміг змиритися з розпадом Радянського Союзу, відгукнувшись на нього сповненим болю «Плачем за втраченою батьківщиною». Як у житті, так і в творчості Чичибабіна вирізняли відданість і вірність.
